Бажаєте знати про школу мабутнього? О-о, я люблю мріяти… Закриваю очі—і от я вже там…
Зранку мене не будить бабуся, як завжди, тому що я сама біжу до школи на свій перший день проекту. Хвилююсь, звичайно. Я ж цілий серпень готувалась разом з дівчатами: ми кільцевали, спостерігали за міграцією птахів із таким чудернацьким ім’ям —чорноголовий реготун. Не самі, звичайно. Нас навчив і про все розповів дядя Саша, що працює у парку “Меотида”.
Шкільний автобус привозить мене на околицю міста, де стоїть наша новенька школа. Вона ще не тоне у буйному океані зелені, але вже пахнуть квіти та збираються співучі птахи на молодесеньких деревцях. Наша група озеленювачів ще три роки тому придумала, як саме розташують дерева в шкільному парку (доречі, є там і рідкісні екземпляри), де прокладуть стежки, встановлять столики, лави, вкриють зеленню галявини. Тепер, як потеплішало, на багато занять вчителі запрошують нас до парку: і малювати, і співати, і cперечатися про історичні події давнини та сучасності, кидатися з головою у філософію та основи педагогіки.
Швиденько минаю зал та злітаю на третій поверх. На величезному годиннику без чверті сьома. Поряд із ним висять ще п’ять, що вказують час у різних куточках світу. Вас вразила кількість годинників у вітальні? Всіх вражає. Та без них інколи забуваєш, що учні, які вчаться разом з нами, живуть далеко: в Америці, Індії, Данії, Норвегії, Африці, Аргентині. Бо ось, наприклад: з невеликого містечка в Китаї, Лхаса, з околиць якого до нас і летить той самий смішний реготун. Бо теж смішний, каже що його ім’я означає “великий”, а сам нижче за мене. Торік його вчитель переписувався кілька місяців з нашою Оленою Євгенівною та ще з представниками ландшафного парку, що на березі Азовського моря. Тоді вони й запропонували нам допомогти спостерігати за перльотом птахів. Давно, мовляв, такого не було, щоб великі зграї селилися в далекому Китаї та Тибеті.
Я так і бачуАліну з Анею, що повсідалися перед великим екраном, дядю Сашу, що вже вийшов на зв’язок із свого кабінету. Бо, весело демонструючого світлини з місцевою фауною, Олену Євгенівну з незмінним планшетом у руці…Тут нас четверо, а всі інші╶ по той бік екрану, далеко і близько водночас…
Після обіду ми з нашим класом підемо вболівати за Вовчика, що буде боксувати на шкільному рингу. Потім— співи з Валерієм Андрійовичем (тиждень італійських пісень), а ввечері всією юрбою завітаємо до Аліси, яка не ходить до школи через тяжку хворобу, проте гризе науку дистанційно.
Я люблю свою школу, вчителів. У мене багато друзів, і не всі вони живуть в Маріуполі. Інколи час наших занять не співпадає, але нам цікаві тi ж самі речі, та сама музика. Якщо в мене не виходить з математикою, я переходжу до класу, де навчає Mirrin з Австралії, вона —мій найкращий вчитель
Якщо ви спитаєте мене, яка-то вона, школа майбутнього, я скажу: без меж. Це школа, в якій немає кордонів для моєї уяви, де я можу навчитись всьому, чого побажаю…
Маріуполь, 31 жовтня 2014 року. Грига Вікторія
Ситнік Ольга
Майструк Аліна
Ямпольська Ганна
Комментариев нет:
Отправить комментарий